Юрій Семенов

Післямова
З музикологічно-перекладацької робітні: питання, пропозиції та вирішення

І. Щодо української фахової музичної та музикознавчої мови.- ІІ. Деякі питомі прикмети української наукової мови.- ІІІ. Щодо проблем правопису.- ІV. Щодо транскрибування іншомовних слів.- V. Система транслітерації кирилиці латинкою.

І. Щодо української фахової музичної та музикознавчої мови

1. Замість уводин

Нині відбувається нестримний, хоча й досить суперечливий розвиток української літературної та наукової мови, відроджуються призабуті чи репресовані мовні з’явища, реконструюються втрачені та куються нові слова, форми й вирази. Досить болісно перебігає цю стадію і музикознавство та взагалі музичне мистецтво. Це й не дивно, бо мова - це інструмент, яким щодня користується кожен музикознавець, і цей інструмент мусить бути добре настроєним, обладнаним і придатним для вжитку в будь-якому стильовому модусі. Сподіваємося, тут може знадобитися і досвід, набутий під час опрацювання цього та інших творів. Хотілося б наголосити, що надзвичайно складний процес формування та реформування мови не може минутися без пошуків, яким властиві і помилки, тож автор дякуватиме за конструктивну критику.

Насамперед, треба визнати й усвідомити, що в галузі музики (як мабуть і в інших ділянках) і досі, на жаль, нема єдиної питомої української фахової та наукової мови. Як то кажуть, “підсовєтська” українська музика від 1930-х років, а особливо після Другої світової війни, фактично послуговувалася російською фаховою термінологією, номенклатурою (назовництвом) і фразеологією – безпосередньо або в обмежено українізованому вигляді. Не маємо зараз аналізувати музикознавчі досягнення, недоліки, ба й хиби цього періоду - очевидно, було досить усього. Проте слід констатувати, що така ситуація напевне зашкодила самостійному автентичному розвиткові не тільки українського музикознавства, а й самого музичного мислення. Слід зазначити, що навіть тономислення як таке засадничо пов’язане зі словом, починаючи від сольфеджування нот, які в одній традиції звуться до-ре-мі тощо, а в іншій відповідно c-d-e). Кожна з головних західньоєвропейських мов має докорінні відмінності не тільки в окремих термінах, але й у цілій системі музичної термінології та номенклатури. Цей факт свідчить, що музична культура будь-якого народу стає повною і самостійною тільки набувши власного професійного музичного мислення та музикознавчого мовлення.

2. Джерела українського мовлення про музику

Насамперед, окреслімо джерела української музично-фахової й музикознавчої мови:

1. Мова усної української народної (фолклорної) та усно-професійної традиції, що заховалася у пам’ятках народної творчости, у письмових записах, награннях, словниках, художній літературі тощо.

2. Пам’ятки української музики та музикознавства від XVI-XVII по першу половину ХІХ століття (головно, епохи Барока та Класицизму).

3. Музикознавчі та літературні праці М. В. Лисенка та його школи – композиторів, музикознавців, виконавців, що безпосередньо спілкувалися з ним або тулилися до його напряму (окремо зазначимо наукові та літературні праці О. А. Кошиця).

4. Більш-менш послідовне опрацювання української музично-фахової мови у післяреволюційний період аж до початку 1930-х років (зосібна виокремимо внесок М. О. Грінченка та К. В. Квітки, у тому: Словник музичної термінології. Харків-Київ, 1930).

5. Величезні здобутки галицького музицтва і музикознавства, особливо у міжвоєнний період (С. Людкевич, Ф. Колесса, З. Лисько, Б. Кудрик та інші, у тому: З. Лисько. Музичний словник. Стрий, 1933).

6. Досвід української діаспори у країнах Заходу (Д. В. Антонович, А. Рудницький, М. Антонович та інші).

7. Надбання українського музикознавства “підсовєтської” та “посткомуністичної” діб (в цілому, зчаста вагомі як до наукового змісту, але суперечливі щодо мовної форми).

З усіх цих джерел можна визбирати силу різноманітних термінів і зворотів, але постає проблема їх оцінити, а крім того з’ясовується брак питоменних термінів до деяких важливих понять і уявлень. Тобто, щоб вирішити ці питання, джерел недостатньо, слід заново створити систему української музично-фахової термінології, яка в цілісному вигляді, на жаль, ніколи не існувала. Для цього потрібно вдаватися до методів мовної археології й реконструкції (див. наприклад: Караванський С. Секрети української мови. Київ: Кобза, 1994).

3. Про деякі музичні та музикознавчі терміни

Обмежімося лишень деякими побіжними нотатками, торкаючися здебільша проблем, не висвітлених у згаданих музичних словниках 1930-х років. Почнімо з самого уявлення про музично-акустичний матеріал. Ще в античні часи мови грецька та латинська дуже відрізнялися щодо термінології у цій ділянці: перша вживала велику кількість ряснозначних термінів, друга виробила абстрактніші поняття sonus та vox. Класична німецька музична теорія XVIII-XIX століть (мабуть, не без впливу греки) сформувала систему понять Schall – Laut - Klang – Ton; завважмо, що ця система не єрархічна, бо не має родового (центрального) терміну, а тільки видові, тобто в німецькій родового уявлення про звук взагалі фактично нема. Від другої половини ХІХ століття німецьку систему передавано російською мовою як шум (звучание) - звук – звучность – тон: очевидно, цей російський варіант на запозичення до української мови навпростець не надається. Втім, головну ролю в російській термінології на відміну від німецької відіграє слово звук, що припасовується практично до всіх значень, подібно до латинського sonus, французького son та анґлійського sound (tone у стандартній анґлійській взагалі не відповідає німецькому Ton, натомість уживано note). Очевидно, родом з латини уявлення анґлійців, французів, ба й росіян про акустичні явища абстрактніше, ніж уявлення німців, а головне - має логічно єрархічну структуру. Українське уявлення про акустичні явища, навпаки, гранично конкретне. Найзагальніші іменники - голос, гомін, гул, гук, згук, гуд, гучання, гудіння, шум, луна^* – не утворюють жодної певної системи понять. Слово голос в українській, як і φωνή у грецькій, окреслює не тільки людський спів та мовлення, а й гучання інструментів (“Скрипка грає - голос має”), голоси тварин, ба й усі акустичні явища в аспекті певної виразної конкретности (голос вітру), також і в переносному сенсі (голос совісти): тут не можна не відчути традицій одухотворення природи у первісному мисленні. Гомін, навпаки, окреслює невиразне, непевне, нероз- і невідчленоване гучання, втім і людське мовлення.

Суб’єктну підоснову української ментальности особливо примітно щодо дієслів: російською мовою “звучит” можна сказати про будь-що, а “найукраїнськішим” відповідником цього є слово “чути”, тобто українською краще: чути голос, музику, розмову, вітер тощо. Бажаючи ж передати об’єктний нюанс значення, маємо цілу низку дієслів: гучить (пейоративний сенс не обов’язково притаманний цьому слову), лунає, бринить, гомонить, фонує, голосить, гудить, дзвенить, роздається, розлягається, несе тощо.

Очевидно, якщо хочемо зберегти самобутність української мовної, а втім напевно і мистецької, ментальности, маємо побудувати українську акустично-термінологічну систему, яка б відзначалася відсутністю єрархічности та ряснотою, множинністю нюансових варіантів. Утім, ця система має бути сумісною, “конвертабельною” з системами найголовніших європейських мов – анґлійської, італійської, німецької, російської, французької, а також зважати на досвід самостійно розвинутих слов’янських музично-термінологічних систем польської та чеської мов.

Спочатку придивімося до слова “звук”. Його можна віднайти у старослов’янській, але не як термін, а як конкретне слово, утворене напевно внаслідок ономатопеї, тобто наслідування реального гучання, скажімо від удару по металевому предметі, у висліді чого видобувається спочатку дзвінкий брязкіт (ляскіт) ззз, а потім довше гудіння ууу. Аналогічне походження мають слова: слов. або рос. звон, укр. дзвін, дзвякіт, лат. sonus, нім. Klang, а мабуть і укр. бриніти та польське brzmieć. У Лексиконі латинському Єпіфанія Славинецького (рукопис 1642 року) sonus перекладено як віщаніє, звук, глас; sonor – звяцаніє; sonorus – гласний, звенящий; sono (-as) – звецаю, звеню (звоню); sono (-is) – звеню (звоню), шумю; sonitus – звук, шум, грохот. Звідси випливає, що автор Лексикону розумів звук як слово слов’янське і не пов’язував його спеціально з музичними тонами. У Лексиконі словено-латинському Арсенія Корецького-Сатановського та Єпіфанія Славинецького, посталому трохи пізніше у Москві та деякою мірою взорованому на московське мовлення, звук перекладено як clangor tubarum, sonus, sonitus, тобто тут це слово вже отримує якщо не абстЀактне, то принаймні родове та музичне значення, чужі українському лексикону. Проминувши XVIII століття, надибуємо “звук” у російських романтиків ХІХ віку, які використовують це слово у найширших потребах, заступаючи ним поняття і музичного тона, і тембру, і взагалі музики (“О, если б мог выразить в звуке…”). Шевченко не раз уживає це слово у своїх російськомовних романтичних поезіях, проте жодного разу – в україномовному доробку, очевидно, не вважаючи (не відчуваючи) це слово українським. Насправді, слово “звук” невідоме українській народній мові і дуже зрідка трапляється у класиків літератури ХІХ століття (до речі, нема його і в польській мові). Напевно, якби це слово було взято українською мовою, то набуло б форми !дзвук (пор. слов. та рос. звон – укр. дзвін, а також дзвякіт).

Найближчими відповідниками до слова звук в українській є гук та згук (до речі, рос. звук білоруською офіційно перекладається як гук). Проте тут треба зважити, що гук як простий безсуфіксальний віддієслівний іменник має відтінок тривалости, множинности та взагалі деякої непевности, невиразности, неокреслености, навпаки, згук скоріше означає поодинокий, одиничний гук. Тим-то маємо відчувати, коли вживати гук (у сенсі рос. звучность, звучание, нім. Klang, анґл. sound), а коли – згук (трохи ближче до рос. тон, нім. Ton, анґл. note, але конкретніше). Найзагальнішим окресленням усього, що чути слухом, буде в сучасній українській науковій мові, напевно, гучання, також гомін. Набагато частіше, ніж у російській мові, маємо вживати слів тон та нота (рос. последовательность звуков краще перекласти: низка нот). Затим що слово гучність набуло значення сила гучання, грімкість, голосність, рос. звучность (еквівалент нім. Klang), очевидно, слід віддавати як гук або виголос. Тембр (також згукобарва, тонобарва, тоноколір) можна передати українською як виголос, гук, гучання, голос, гомін і навіть гарт (стосовно людських голосів метал). Себто скрипка має гарний виголос (голос, гук, гомін) або скрипка гарно гучить, гомонить, бринить, лунає.

Якщо послідовно підемо далі, то маємо вживати двогук, тригук, чотиригук (замість двозвук, тризвук), утворюючи прикметники двогуковий, тригуковий. Втім, тригук подекуди можна доповнити і синонімом гармонічна трійця. До слова милозвучність можна було б додати давніше слово доброгласність. Безсумнівно треба писати суголос, а не співзвуччя. Двоголос, триголос, очевидно, має означати суголос двох, трьох реальних згуків (нот) на відміну від абстрактних тонів, що уявляємо у термінах двогук, тригук, а також від іще абстрактніших понять двоголосся, триголосся. Слово “звукозапис” можна передавати як тонозапис (гукозапис), тонову (гукову) реєстрацію та награння (тононаграння); студія гукозапису (гукозаписна студія) = тон-студія.

Щодо рос. “тактової долі” вважаємо, що слід її заступити тактовою часткою, ударом, часинкою, ба й стопою (див. примітку у статті Арс-антиква). Окремі частини циклічних музичних творів, як відомо, звуть німецькою мовою Satz (уклад, композиція, період), анґлійською та французькою здебільшого – movement (рух), кожна така частина ще далі поділяється на “частини” (Teil, part), a також “партії”. Отже, Satz та Teil - це два різні терміни, які російською мовою, на жаль, не розрізняються. Відповідником терміна Satz у Бориса Кудрика є “глава”, тож симфонічну поему можна окреслити як одноглаву, а не одночастинну, симфонію – як кількаглаву, приміром, 4-главу чи3-главу, а не 4- чи 3-частинну, а вже окремі глави – як кількачастинні, як-от дво- чи тричастинні або просто дво- чи трискладні (інші варіанти: двораменний, двочленний, двочастевий тощо). Окремі розділи музичних творів в українській мові називано також: уступ, кавалок, шматок, уривок, відтинок, витинок. Леся Українка називала окремі музичні твори (речі) не пьєсами, а штуками (нім. Stück). Німці музику з 2-8 голосами звуть Mehrstimmigkeit, росіяни говорять “многоголосие”; чи не краще замість неоковирної кальки багатоголосся вживати нормальне українське слово кількаголосся; коли ж голосів насправді аж незліченно багато, чи не ліпше буде рясноголосся чи пак многоголосся?

Треба зважати й на те, що українська мова розрізняє такі пари просторових відносин, як до́лішній - го́рішній, нижній – верхній, низький – високий. Очевидно, музичний діл і гора уявляються європейським музикантам-професіоналам як певні “об’єктивні” реалії, натомість низ і верх – як суто суб’єктивні чи пак релятивні. Тож долішній та горішній реґістри є (умовно) об’єктивні координати музичного простору - діапазону (як його уявляють), а нижній і верхній – то реґістри зґукових (тонових) діапазонів окремих голосів та інструментів, отже нижній реґістр флейти-піколо (флейти-піколки) об’єктивно припадає на горішню частину загального діапазону, а верхній реґістр контрабаса – на середню або долішню частину. Слова низький та високий більше пасують до характеристики окремого згука (тона) або голосу чи інструмента, позначаючи скоріше релятивну висоту: низький сопран, низьке соло, низька сопранова партія, високий бас. Можна твердити, що верхній приблизно дорівнює найвищому, а нижній – найнижчому.

Музика або Tonkunst (тон-мистецтво, тономистецтво) також може визначатись як тонічне, то́нове, гу́кове, згу́кове мистецтво, гудба та спів. Музикант українською мовою літерально означає: той, хто музикує. У вищому сенсі замість слова музикант слід уживати музи́ка, у загальному ж – му́зи́к. Музиканти = музикантство, музики = музицтво (також нідерландство тощо). Слід відрізняти музикувати від музичити: останнє, очевидно, означає класти (викладати, перекладати, покладати, ложити) на музику. Музику письмово-професіональної традиції звемо артичною, артистичною, кунштов(н)ою, артифіційною чи просто мистецькою (фахово-мистецькою); народну (народню) – також фолклорною та людовою; нефахову – також лаїчною, аматорською, дилетантською. Ужиткова (узуальна) музика може бути оказійною (принагідною) чи повсякчасною. Відрізняємо: салонову (салонну) та компанійську (товариську) музику. Композитор (компоніст, тонотворець,тонопоет чи пак тоноскладач, компонувальник) може бути оперист, камерист, симфоніст (за аналогією – хораліст?). Композиція як компонування = тоноскладання, тоноскладення, тоноскладня, тонотворення, тонотворчість, окрема композиція = тонотвір. Компонувати = тонотворити, складати, укладати (втім, уклав або зложив = зредаґував і навіть заранжував). Сполучення мистецький твір не надається на стислий (строгий) термін; чи не краще було б утворити, приміром, слово артитвір (тобто артичний твір за аналогією до архітвір чи архитвір = шедевр)? Кшталтувати дорівнює формувати. Теорія музики – це також споглядання музики та музикогляд. Слово репетиція українською мовою слід уживати обмежено (зокрема через наявність слова репетувати з іншим значенням), головно як повторювання (скажімо, знаки репетиції); натомість є такі слова, як проба (пробувати), співанка, зігранка. Кошиць звав загальну оперову пробу звідкою.

Українською мовою можна і грати на скрипці, і грати на скрипку – остання форма давніша. Очевидно, що краще говорити: твір на скрипку, оркестр тощо, а не для скрипки, оркестру, проте для певного музиканта чи ансамблю (= гурту). Ансамблева музика = гуртова, також кажуть збірне музикування. Від соло утворюємо прикметник: соловий (синонім: речитальний, рецитальний). Органи у множині українською можуть позначати і кілька (або багато), і власне один інструмент (як цимбали). Синоніми: скрипка = віоліна, тромбон = пузон, литаври = котли (литаврист = довбиш чи довбуш), барабан = тарабан. Краще звати голос альт, а інструмент альтівка. Також: сопран, контральт (замість сопрано, контральто). Сурма не була трубою, а скоріш шальмаєм, відтак нею позначали фанфару. Духовий інструмент, оркестр = дутий, мідяний = бляшаний. Ґрупа ударних = перкусія, ударний інструмент = перкусійний або битий. Часом краще говорити слідом за німецькою мовою: смичкові інструменти, ніж за французькою чи англійською: струнові. Солоспів: (1) романс; (2) соловий спів. Двоспів = дует (дуо), триспів = терцет (тріо). Інструментарій = струмеція. Виконавський склад = обсада. Дириґентська паличка = батута.

Подибуємо різні відповідники до уявлення про тони, що потребують переходу чи розв’язування: ввідни́й тон, упрові́дний тон, тяжни́й тон, тяговий тон, спраглий тон, чутлива нота, характеристична нота. Відрізняємо гармонія – гармоніка (у розумінні: гармонічні засоби), тонація (як-от до-мажор) – тональність (загальна система). Назви інтервалів та відтинків гам (скал): півтон, однотон, півторатон, двотон, півтритон, тритон, чотиритон (четверотон = тетрахорд), п’ятитон, шеститон.

Риторична інвенція = винахід, диспозиція - розміст, розташунок, розполіг. Брати в рамці = облям(ов)увати, звідси облям(ов)ування, облямування та облямівок. Розрізняємо: вміст – зміст (Inhalt – Gehalt), вмістовий (змістовий) – вмістовний (змістовний), себто багатий на вміст (зміст). Первісне значення слова поступовий – проґресивний, поступальний; тому розвиток, що відбувається поволі, але постійно, краще звати ступневим, а розвиток по ступенях – поступ(е)невим чи пак щаблистим. Чому не вживати слова скік (у голосоведінні) поряд слова стрибок чи й замість нього?

ІІ. Деякі питомі прикмети української наукової мови

1. Дієслова

Не претендуючи на повноту, спробуємо окреслити ті прикмети, які є не досить відомими серед українських музикознавців, про що свідчить, між іншим, аналіз публікацій останнього десятиріччя. Подібно до німецької, анґлійської та грецької мов, ув українській дієслово відіграє дуже важливу, може й першорядну роль (у кожному разі, значно більшу, ніж у російській). Зокрема, треба пам’ятати, що система видів українських дієслів має вживатися послідовно: компонував – скомпонував, оркестрував – зоркестрував (виоркестрував, відоркестрував, наоркестрував), деформував - здеформував. Інша прикмета: інфінітив (дієйменник) в українській може дуже широко вживатися, приміром у функції іменника: наука оркеструвати, потребує вивчати. Не слід забувати про давноминулий час: робив був, зробив був. Українські дієслова дуже легко утворити від інших частин мови: замість абстрактного“займатися (музикою, спортом тощо)”, що допасовується до будь-чого, українська допускає конкретніші музикувати (або навчатися музики,вивчати, студіювати, робити, творити музику, робити, працювати музикантом, жити з музики), спортувати, професорувати, школярувати, студентувати тощо. Українській мові не властиві суфікси –ону- та –иру-, тож пишемо: функціювати (замість функціонувати), гармоніювати та гармонувати (замість гармонірувати), лідерувати (від лідер, а не лідирувати). Частку не в українській зазвичай ставлено перед формами дієслова бути: не є відомо, а також перед прислівниками: є не досить відомо абоне є досить відомо.

2. Дієприкметники

І тут не слід забувати про види: поданий – подаваний, а також про відмінність дієприкметника як такого і вживаного у функції прикметника: твір оркестрований чи зоркестрований (кимсь, колись) та оркестрований (взагалі). В українській поширені безособові звороти у значенні перфекту теперішнього чи минулого часу: роблено, вживано, подавано (недоконаний вид у минулому чи теперішньому часі); зроблено, подано, вжито (доконаний вид); роблено було, зроблено було – давноминулий час.

3. Прикметники

Затим що форми українських дієприкметників кількісно обмежені порівнюючи з латинською, російською чи польською, то відсутні форми можна заміняти віддієслівними прикметниками, інколи іменниками тощо. Рекомендуємо звертатись до книг: Караванський С. Секрети української мови. Київ: Кобза, 1994; Його-таки. Російсько-український словник складної лексики. Київ: Академія, 1998; Войналович О., Моргунюк В. Словник наукової і технічної мови: Термінологія процесових понять. Київ: Вирій, Сталкер, 1997. Трохи доповнивши класифікацію останнього видання, можна розрізнити прикметники, що висловлюють:

1.1. Призначеність виконувати активну дію - від недоконаного (інколи доконаного) виду дієслова відкинути суфікс -ти й додати –льн- чи –вч-: рятувальний, змінювальний, виконавчий (= призначений рятувати, змінювати, виконувати).

1.2. Здатність виконувати активну дію - від недоконаного виду дієслова відкинути суфікс і додати –івн(и́й): рятівни́й.

1.3. Здатність виконувати пасивну дію – переважно від дієслів, що означають недоконану багаторазову дію або мають префікса - за допомогою суфікса –н(и́й), о́вн(ий), е́нн(ий), а́нн(ий): зсувни́й, спрямо́вний, зміцне́нний, здола́нний (той, якого можна зсунути, спрямувати, зміцнити, здолати).

1.4. Здатність виконувати неперехідну дію – від недоконаного виду переважно без префікса - за допомогою суфіксів –к(ий), –лив(ий), –уч(ий), –ив(ий), –ав(ий): текучий/течки́й, мінливий, світавий, злітавий (здатний текти, мінятися, світитися, злітати).

1.5. Перебування у стані пасивної дії – від дієслів недоконаного та доконаного видів - за допомогою суфіксів –н(ий), –т(ий) та -ован(ий): руханий, зрушуваний, зрушений (той, якого рухали або рухаюЂь, зрушували або зрушувають, зрушили або зрушують); оркестрований - зоркестрований.

1.6. Виконання неперехідної дії – від незворотних неперехідних дієслів доконаного виду заміною суфіксу –ти на –л(ий): зрослий, зміцнілий, поміцнішалий, подовшалий.

1.7. Перебування у стані неозначеної в часі дії – інколи за за допомогою суфікса –н(ий): плинний, поточний, чинний.

1.8. Перебування у стані активної дії – за допомогою зворотів типу що + дієслово, віддієслівних іменників та подеколи через –зант(н)ий: барокізантний, гокетизантний.

Щодо відіменникових прикметників українська мова тяжіє до значеннєвого розрізнення приростків (суфіксів) –н(ий), –ов(ий) та ще довших суфіксів іншомовного походження (-альний, -ійний, -ичний). В російській (мабуть, і в польській) вибір суфіксів визначається головно фонетикою та традицією, а дублети уникаються; навпаки, українська мова схильна вживати різноманітних форм, надаючи їм відмінного значення або відтінку значення. Наведемо деякі приклади: голосовий (вокальний) – голосний (сильний, гучний, грімкий), розумовий (стосовний до розуму) – розумний (що має розум), зимовий (що відбувається взимку або належить до зими) – зимний (холодний), гранатовий (від гранат) – гранатний (від граната). Загальне правило щодо відтінків значення таке: суфікс –н(ий) притаманний якісним прикметникам, –ов(ий) – відносним. Приміром, сніжна зима (якість) – снігова баба (матеріал, належність).

Пропонуємо увазі читача таблицю з наступними коментарями, де подано різноманітні можливості українського термінотворення. Значеннєві нюанси деяких форм очевидні, інші потребують музикознавчої конвенції.

Вживаємо: оркестральна, камеральна, хоральна, ораторіальна музика – оркестрові, хорові партії, хоралова прелюдія (від слова хорал), камерне приміщення, ораторійна партитура, лібрето. Розрізняємо: дисонансовий акорд, дисонантний (= “дисонуючий”) тон, дисонансний стиль; контрапунктовий стиль, правило, контрапунктичний розвиток,мелодія, контрапунктний засіб, інтервал. Культуровий (що належить до культури, як-от процес) – культурний (що має культуру: людина) – культуральний (зглядно цивілізаційний: осередок, коло, також процес). Від процес утворюємо процесовий (краще за процесуальний), від поліфонія, гомофонія, гетерофонія – поліфонний, гомофонний, гетерофонний стиль, фактура(але поліфонічний розвиток, як метафора - поліфонічний роман; також: поліфонієвий, поліфонійний, поліфонізантний). Замість –ональний вживаємо -ійний: функційний, пропорційний. Від іменників на –ія утворюємо прикметники на –ійний, від –ика, -іка - -ичний, -ічний: гармонія – гармонійний (можливо також гармонієвий), гармоніка (інструмент та система чи засоби музичної гармонії) – гармонічний, монодія – монодійний, містерія – містерійний, філармонія – філармонійний. Аналогійний означає за аналогією, аналогічний = подібний. Подеколи слід розрізняти –ійний та –ивний: демонстраційний матеріал, провокаційне запитання, адміністраційне приміщення – демонстративний жест, провокативне мистецтво, адміністративний ресурс. Від іменника драма утворюємо драмовий, від драматика або драматизм – драматичний. Від ритміка – ритмічний, від ритм – ритмовий, також ісоритмовий. Часом можливо й корисно утворювати прикметники без суфіксів: триголосий, трибарвий, трихорий (триголосовий гучить незграбно, триголо́сни́й змінює значення в залежності від наголосу). Інколи доречно вживати іменникові означення (іменники у родовому відмінку): вирази історія музики, теорія музики ліпше, ніж відповідно музична історія, музична теорія.

Широко вживаємо ступені прикметників, у тому раніший, найраніший. Подібність до якогось поняття чи його властивість передаємо суфіксами –уватий, -оватий, -астий: мотетуватий (замість мотетоподібний, мотетоформний).

4. Іменники

Розрізняємо віддієслівні іменники, що позначають: (1) перебіг (процес) дії: оркестрування, аранжування, обробляння; (2) вислід (результат) дії: оркестро́вання, аранжо́вання, оброблення або в трохи зниженому стилі оркестрівка (замість варваризму з російської оркестровка), аранжівка, обробка (взагалі, іменники на –ка означають радше не будь-який результат дії, а річ, предмет); (3) дію взагалі (процес і вислід): оркестрація, аранжація. Втім, композиція може мати всі три значення (у першому = компонування, у другому = компоно́вання).

Пропонуємо також таблицю з книги Войналович О., Моргунюк В. Словник наукової і технічної мови: Термінологія процесових понять (Київ: Вирій, Сталкер, 1997. С.4) з деякими доповненнями:

Згідно із сучасними світовими тенденціями ґендерної рівноправности послідовно вживаємо жіночих суфіксів: виконавиця, викладачка, засновниця, президентка (президентша = президентова жінка), мисткиня, гравчиня/гравиця (від грач, гравець), продавчиня; також: творець – тво́рця (двоякого роду), творчиня, (со)творитель - (со)творителька/ (со)творительниця, відтворник/ відтворювальник - відтворниця/ відтворювальниця.

Вільно вживаємо збірні суфікси: -тво, -чина, -еція, -ерія: струмеція (=інструментарій), фантазерія. Кажемо: інструментист (а не інструменталіст – хибна аналогія до вокаліст).

5. Числівники

Наведемо деякі українські кількісні числівники та іменники: 1 - один, одна, одно/одне; 1½ - півтора (півтори); 2 – два, дві (двійко, двійця, двоє, двійка,пара); 2½ - півтретя́ (півтри); 3 – три (трійко, трійця, троє, трійка); 3½ - півчверта́ (півчотири); 4 - чотири (четверо, четвірко, четвірка, чвірка); 4½ - півп’я́та́ (півп’ять); 5 - п’ять (п’ятеро, п’ятірка, п’ятка); 5½ - півшо́ста́ (півшість); 6 – шість (шестеро, шістко, шестірка, шістка); 6½ - півсьо́ма́ (півсім); 7 - сім (семеро, сімко, сімка, се(д)миця); 7½ - півво́сьма́; 8 – вісім (восьмеро, вісімко, вісімка, (в)осьмиця); 8 ½ - півдев’я́та́; 9 – дев’ять (дев’ятеро, дев’ятка); 9½ - півдеся́та; 10 – десять (десятеро, десятка); кілька (кілько, кількоро, декілька) - від 3 до 10; кільканадцять (кільканадцятеро) – від 11 до 19; 11 – одинадцять (одинадцятеро); 12 – дванадцять (дванадцятеро, тузінь, дюжина) і далі аналогійно; двадцятькілько – від 21 до 29; кількадесят (кількадесятеро) – від 20 до 90 (99); 30 – тридцять, тридесят (тридцятеро, тридесятеро, півкопи); 50 – п’ятдесят (п’ятдесятеро, півста); 60 - шістдесят (шістдесятеро, копа); 90 - дев’яносто, дев’ятдесят (дев’ятдесятеро); стокілько – від 101 до 109; стонадцять – від 111 до 119; стокількадесят - від 120 до 190 (199); 150 - півтора́ста; 250 - півтретя́ста; 350 – півчверта́ста (півчва́ртаста); 450 – півп’ята́ста і далі аналогійно; кількасот – від 200 до 900 (999).

Важливі для музикантів часткові (дробові) слова: ½ - пів (половина, половинка, половинний); ⅓ - третина, третинка (третинний, третьтоновий); ¼ - чвертка, чверть, чвертина, четвертина, чвертинка (чвірка значить також чотири, четвірка, четверо) (чвертинний, четвертинний, чвертьтоновий); 1/5 – п’ятина, п’ятинка (п’ятинний),проте п’ятка значить також п’ять, п’ятірка, п’ятеро; 1/6 – ше(о)стина (ше(о)стинний, ше(о)стинотоновий); 1/7 – сімина, седмина (семинний); ⅛ - (в)осьмина, (в)осьмушка (також вісімка = вісім, восьминний); 1/9 – дев’ятина (дев’ятинний); 1/10 – десятина (десятинний); 1/12 – дванадцятина (дванадцятинний); 1/16 – шістнадцятина, шістнадцятинка (шістнадцятинковий), проте шістнадцятка значить також шістнадцять, шістнадцятеро; 1/32 – одна тридцять друга (тридцять друга), 1/64 – одна шістдесят четверта (шістдесят четверта). Також: тактова (ціла) нота, півнота (половинна нота). Помножувальні слова: впівтора, півтора – півторинний (полуторний); вдвічі, вдвоє, двічі – подвійний; втричі, втроє, тричі – потрійний; вчетверо, четверо – четверний і далі аналогійно (двоїстий, троїстий виражають радше поділ: роздвоєний, “розтроєний”; парний – наявність двох однакових, аналогічних або рівносильних речей, трійцевий – трьох; троїцький стосується до Трійці, тріадовий – до тріади). Теж: вдвох, втрьох, вчотирьох; вдруге, втретє, вчетверте; по двоє, по два, по дві – двійкове обчислення, по троє,по три - трійкове обчислення, по четверо,по чотири і далі аналогійно.

6. Прислівники та службові частини мови

Прислівники в українській (як і в німецькій) вживаються значно частіше, ніж у російській: інструментаційно (досконалий твір) краще, ніж за інструментацією, значеннєво – ніж за значенням (чи просто значенням), обабіч – ніж з обох боків, здебільша – ніж більшою частиною. Важливо також розробити систему науково-логічних сполучних слів. Перелічімо деякі маловживані: наст. (наступна/і = лат. sq./sqq. чи нім. fg fgg.), ось який, як-ось (як-от), відтак (потім), опісля, зглядно (анґл. resp., нім. bzw.), де-де (passim), інде (в іншому місці), супроти (versus), либонь, і то, у тому (у тому числі, включно з, включаючи), тож, таж, або (у сенсі: та/чи), а чи, ані – ані, проти, а (замість та) у випадках зіставлення, як-от: Кейдж а Булез і Штокгавзен, близько, приблизно, біля, коло, десь, десь біля, проти 1200 року, під 1200 рік, по 1200 рік, аж до 1200 року, за 20 років, через (впродовж, продовж, протягом) 20 років, перед 2-ма роками до заснування, перед 2-ма роками (2 роки тому), по заснуванні (після заснування), до половини/середини (у половині/середини) ХХ століття, у цю добу (о цій добі), окіл, опріч, пріч, проз,попроз, взором, на взір, розмірно = порівнюючи, вкупі, нарізно, на зламі, на вершку, почерез, повз, попри, під оглядом, з огляду на, з-перед, рік перед, несповна рік, щойно, допіру, достоту тощо; напевне, слід розрізняти: підчас = впродовж та під час = на час.

ІІІ. Щодо проблем правопису

Суперечливо розвивається зокрема і правопис, тож відсутність усталеної української ортографії, особливо в царині іншомовної лексики, є закономірним явищем періоду після багаторічних політично вмотивованих брутальних втручань у цю ділянку. Втім, уживання в сучасних виданнях офіційно чинного (1993 року), “харківського” (“скрипниківського”) й інших правописів, часом у дивовижній мішанині, утруднює користування мовою і для читача, і для письмовця, зокрема перекладача. Тож бажаним є оптимальне унормування правопису, яке має взяти до уваги закономірності української, а в разі запозичень - і вихідних мов, воднораз поставившись критично до мавпувань специфічних прикмет мов-посередників, серед яких у різні часи були не тільки російська, але й латина (з греки), польська, німецька, а тепер анґлійська. Ясна річ, це унормування не може не бути досить складним та болючим. Слід принципово розрізняти проблеми ортоепії (правильної вимови) від проблем ортографії (правильного письма) – перші слушно вважаються життєво важливими для мови (принаймні нашого типу культури), другі – все ж таки вторинними. Завдання ортографії – не спотворювати ортоепії, а відповідати й допомагати їй, а також сприяти логіці та красі письмового варіанту мови.

Автор цих нотаток не є прихильником радикальних мовно-ортографічних реформ. Як на нього, навіть поворот до “харківського” правопису потребує загальнодержавної конвенції. Тож засадничо автор визнає офіційно чинний правопис, але вважає можливим уточнити його у цілій низці подробиць, виходячи зі свого досвіду живого спілкування й перекладання різними мовами.

Щодо питомих українських слів, то їхня ортографія в наших перекладах принципово не відрізняється від офіційного правопису, втім, уживано слів та форм, відсутніх у виданому 1994 року Орфографічному словнику української мови, у тому новотворених (кованих). Головна та по суті єдина розбіжність: родовий відмінок іменників жіночого роду третьої відміни на -сть та деяких інших у нас закінчується на и, а не на і (власне, це проблема не так ортографії, як морфології), себто пишемо в родовому відмінку: крови, любови, соли, Руси, творчости, смерти, осени, імени, в давальному – крові, любові, солі, Русі, творчості, смерті, осені, імені, але в обох відмінках – матері, ночі, суті. Інші розбіжності скоріше варіантні. Так, ураховано тенденцію змістового розрізнення закінчень у родовому відмінку іменників чоловічого роду 2-ї відміни –у та –а: Духа/духа – духу, акта – акту, овоча - овочу (в конкретному чи абстрактному сенсі). Допущено варіанти: у, в, ув (театр ув Одесі); Бог – Біг, духовний – духівний (= належний до духівництва, Церкви; не мішати з: ду́ховий = належний або властивий духові та духови́й = дутий інструмент або оркестр), торговельний – торгівельний; сонячний – соняшний; народний – народній (також на́рідний), природний – природній, схі́дний – східній (на відміну від: східни́й = той, що сходить, висхідни́й), вважаємо за “українськіші” варіанти: додатній, трикутній, супутній, освітній, славетній, воротній, достотній;ковзький. Пишемо: Страсти Господні (також: Пасія). З великої літери подавано назви всіх історичних та стильових епох: Античність (Старожитність), Середньовіччя (Середні Віки), Ґотика (Арс-антиква, Арс-нова), Ренесанс (Відродження - на відміну від численних інших ренесансів та відроджень), Бароко (але стиль бароко), Класицизм (Класика, але класика джазу), Романтизм (Романтика, але романтика мандрів), Модернізм, Постмодернізм, Нова доба, Новітня доба. Пишемо Нова музика, відрізняючи цей напрямок від просто нової музики: адже Нова музика не завше насправді нова з огляду часу та стилю, а музика, нова за часом створення чи стилем, не завжди належить до Нової музики. Відмінювано: бюро, соло, бароко тощо (втім, це вже таки запозичення). Послідовно розрізняємо написання роздільно або разом словосполук на кшталт пів року - півроку; не раз – нераз (= часто), не один – неодин (= декілька, чимало). Через риску пишемо: раз-у-раз, хоч-не-хоч тощо. Складені прислівники можуть писатися залежно від значення або разом: загальноісторичний (бо загальна історія – єдине поняття), або через риску: мажоро-мінорний (складне поняття), або окремо: внутрішньо суперечний (перша лексема уточнює другу)

Складніше щодо іншомовних запозичень. Як відомо, в Європі головно вживано дві міжнародні абетки - латинку та кирилицю. Хоча обидві виникли на базі грецької абетки, відмінності між ними лежать не тільки в ділянці графіки окремих літер, а й мають системний характер. Передусім, найскладніша проблема транскрипції з кириличних на латиноабеткові мови та навпаки полягає в тім, що латинська (як і грецька) абетка не відрізняє палаталізованих (м’яких) приголосних від непалаталізованих (твердих), а кирилиця їх розрізняє через йотовані голосівки (а – я, е – є, и – і, у – ю) та знаки - м’який ь та твердий ъ (або апостроф ’). Теж слід зазначити, що в різних слов’янських мовах вимова твердих та м’яких приголосівок досить розбіжна. При переході на латинку в польській йотовані літери, як правило, заступлено сполуками літери i зі звичайними голосівками (ня = nia), а м’який знак – діакритичними значками над приголосними літерами (нь = ń), у чеській – роль м’якого знака відіграє апостроф.

Друга засаднича розбіжність: латиноабеткові мови мають нахил віддавати первісно відсутні в абетці фонеми через літеросполуки та діакритичні знаки, кириличні мови – через запровадження нових літер чи зміну вимови старих: так, й чи ї розглядаються не як варіанти и чи пак і, а як окремі літери (ця тенденція в латиноабеткових мовах буває радше побіжною). В ортографії найуживаніших латиноабеткових мов домінує принцип історизму, в кириличних – фонетизму. Внаслідок цих та інших причин абеткові системи романських та ґерманських мов утворили одну надсистему, чого очевидно не можна сказати про кирилицю, де кожна мова має власну систему.

Слід відрізняти міжабеткову транслітерацію (автоматичну заміну літер і літеросполук) від транскрипції слів. Для транслітерації на латинку з кожної кириличної мови, у тому й української, вироблено певні й досить адекватні методи (див. нижче). Зворотній процес – транслітерація з більшости латиноабеткових мов (зосібна, анґлійської, німецької, французької) на кирилицю (як і на грецьку абетку) є річ практично неможлива. Тут треба вдаватися до транскрибування, а це вже не механічний, а творчий перекладацький процес. Затим що графічний образ слова віддає не тільки слуховий та мовленнєвий образи слова, але й мовно-структурну логіку та історичну традицію, транскрибування має бути подвійним компромісом між закономірностями вихідної та рецептивної мови, з одного боку, та між графікою а слухом, з другого, інакше кажучи компромісом між закономірностями обох мов на двох рівнях – візуальному та акустичному. З цього висновуємо, що перекладач-транскриптор має зважати рівною мірою (1) на закономірності обох мов, можливо, навіть більше на закономірності рецептивної (як правило, власної) мови; (2) на графіку та на вимову (і то літературну, а не повсякденну).

Перенесення з однієї мовно-графічної системи в іншу в принципі не може мати однозначного вирішення. Через безліч тонкощів, винятків із правил та інших “таємниць” у вимові, фонетичній, фонологічній, графічній, графемологічній та значеннєво-асоціативній системі кожної з двох мов транскрибування раз-у-раз буває надзвичайно складним процесом, що потребує досконалого знання не тільки обох мов, але й обох культур, ба й інтуїтивно-творчого підходу. Автор цих нотаток згоден уважати за головний критерій слух, а не зір, але ідеалом напевно була б золота середина між такими засадами, як певна послідовна логіка транскрибування, усталена традиція та слухове й зорове чуття мови, що виражається в інтуїції та смаку. Але в разі коли традиції суперечать логіці, перевагу слід віддавати, либонь, останній, бо багато що в традиційному українському транскрибуванні насправді не є питомо українським, але виходить з російського чи навіть польського правопису.

Варто підкреслити, що докорінні проблеми, що виникають під час транскрибування українською, пов’язані не так з тим, що, як рецептивна мова, вона подекуди не тотожна мові вихідній або що в ній бракує певних фонем, як з певними проблемами в українській правописній системі, яка сама собі є компромісом між різними, а то і протилежними тенденціями. Слід згадати такі ось засади українського правопису (і, ширше, самої мови): домінування фонетичного принципу (пишеться, як мовиться); віддання переваги логічним правилам та аналогіям; фонетична та правописна варіативність задля передання сенсових та експресивних відтінків. Засади, скажімо, російської мови просто протилежні: частенько пишеться, приміром, о, а вимовляється а; логіку підпорядковано звичаєві (постійно в запозиченнях: орфография – ортопедия, але і в питомій лексиці); варіативність правопису та лексики загалом уникається задля усталености й нормативности, особливо в науковій та фаховій мові.

Втім, і український правопис, що снується головно на відповідності письма вимові, має винятки навіть в ортографії питомих українських слів, як-от не розрізняє у правописі різновимовних: снів – сніг (літературна вимова: сьніг); діл (родовий відмінок множини іменника діло - колись писалося: дїло) – діл (= долина); інший, ірій (вимовляється: инший, ирій) – Іван, Іра; навпаки, розрізняє на письмі рівновимовні: гальці та спілці (вимова та сама: спільці). В самій українській фонетиці та фонології далеко не все з’ясовано на фаховому рівні, приміром систему палаталізації приголосних (правила “дев’ятки” та “тринадцятки” – див. нижче), питання голосівок/півголосівок у/в та і/й (в літературній українській це – варіанти практично однакових фонем, що мають складоформовне значення залежно не тільки від зручности мовлення, а й від логіки фрази), пов’язану з цим питанням проблему українських дифтонґів (типу ав, ай) та дифтонґоїдів (на кшталт іа, іе), проблему приголосівки л/ль (див. нижче), нарешті питання про г, ґ, х.

Палаталізація українських приголосівок має цілу скалу ступенів та варіантів, і то розбіжних у різних діалектах: приміром, розрізняємо тверде ни (снив) від напівтвердого ні (снів від сон), м’якого ні (сніг = сьніг) та надм’якого нні (значенні). Слід зазначити, що кожна українська приголосна має свою історію. Так, у словах, запозичених за давньоукраїнської та середньоукраїнської мовної доби, трактовано як тверді не тільки приголосівки “дев’ятки”, а й фонеми г (гимн), х (схизма, стихира, архи-), к (Кирило), л (алилуя, Ливан), м (хламида, миро, аминь, мизерія), н (амуниція). Подеколи це стосується і суфіксу ист/іст: службист, бубнист. Очевидно, в сучасній мові таке написання почасти збереглося, але частинно набуло характеру стилістичного відтінку (про це див. трохи нижче).

Щодо українських дифтонґів та трифтонґів, то, напевно, питоменна українська вимова є не роздільноскладовою на кшталт: ді-алог, фортепі-ано чи то ді-йалог, фортепі-йано, а односкладовою на копил висхідного трифтонгу: иіа́ (диялог, фортепияно пор. християнство) або ійа́ (фортепьяно). Гадаємо, що тут за краще буде й надалі писати за ортографією вихідних мов іа (варіантно допускаючи ья), а вимовляти, як належить по-українському. Теж щодо тріумф, тріюмф, триумф, триюмф, де пишемо перший варіант, а вимовляємо трифтонґ, ближчий до четвертого. Щодо спадних дифтонґів, що мають в/у, див. нижче.

Проблемою проблем запозиченої лексики є тверда та м’яка вимова літери л/ль, що варта окремого статистичного та змістового аналізу всіх випадків. Побіжний погляд не дає встановити жодної безвиняткової закономірности. Для нашого ока однаково прикро бачити написання Плятон замість Платон, як і Лутер замість Лютер, дарма що і тут і там в ориґінальній грецькій та німецькій вимові маємо однаково середнє λ/l. Мабуть, саме це середнє λ/l може й мусить вимовлятися і українцями незалежно від написання. Історично церковнослов’янське л, очевидно, передавало середнє грецьке λ, відтак український правопис почав взоруватися на польський, що його середньо-м’яке l відповідає українському м’якому ль, пор. польське las ~ укр. лях, але відрізняється від набагато м’якшого рос. ляп і надм’якого укр. зілля. Взагалі, не так важить, чи писати Ірландія та Фінляндія уніфіковано а чи різно (врешті-решт, ця різниця може бути пов’язаною не тільки з мовою-посередником, а й з вихідними мовами – анґлійською зглядно німецькою), як вимовляти ла/ля правильно, тобто однаково помірно м’яко. Аж по початок ХІХ століття і українці, й росіяни воліли відтворювати середнє λ/l через графічно тверде л (Лудвіг), відтак ця тенденція змінилася на протилежну (Людвіг, ілюстрація), проте сьогодні українській, як і російській притаманна перша тенденція (Берлусконі, а не Берлюсконі, як писали б сто років тому). Тож маємо дві тенденції: (1) умовно давньоукраїнську рівно ж сучасну українську (також сучасну російську), що передає середнє λ/l через графічно тверде л, та (2) середню українську (відповідну до польської), що вживає для цього м’яке ль (нею частково було заторкнуто і російську мову другої половини ХІХ століття). “Харківський” правопис здебільша віддав перевагу м’якому ль, нинішній – навпаки твердому, втім, обидва визнають масу винятків, які часто позбавлені жодної логіки (апеляція супроти номенклатура тощо). Особливо прикрі випадки кінцевого л/ль: чому маємо писати Аристотель, проте Есхіл, а не Есхіль? Традиційно “українськішим” виглядає написання з м’яким знаком, що в українській мові не є позначенням жіночого роду (пор. укр. струсь = рос. страус). Чи не краще було б писати ґенераль замість генерал тощо, але ми ризикуємо на це тільки щодо скорочених прикметників: ґенераль-бас, тобто ґенеральний бас (бо ж ґенерал-бас може розумітися й інакше).

Не маємо занадто прискіпуватися до розбіжностей між письмом а вимовою й у деяких інших випадках. Відомо, що вимова багатьох мов має свого роду рівні – повільну й чітку “повну” літературно-ораторську вимову, швидку й вільнобіжучу “скорочену” повсякденну; географічно та соціально діалектальну тощо. Очевидно, не слід писати замість Лондон - Ландн, замість Москва – Масква, замість Вашінґтон – У/Вошінґтен чи У/Вошінґтан. Взагалі, людина, що недостатньо знайома з живомовленням іншою мовою, бува, не спроможна на слух вирізнити фонеми, чужі власній мові. Класичними прикладами помилок слуху є сприйняття грецької θ як с чи ф, анґлійського артикля the як зе, німецької фонеми ü як і. В таких випадках часом допомагає “повна” вимова, в якій, скажімо, грецька θ може вимовлятися як т, анґлійська th – зглядно як т чи д. З іншого боку, здається, досі жоден український правопис не звернув уваги на те, що українське ллі, нні тощо тотожні італійським gli, gni (й відповідним французьким, еспанським, грецьким згукам), а також на те, що грецька сполука γγ вимовляється як нґ, а не нг (дифтонґ).

Завважмо, що українська мова не від плюралізму варіантів як у лексиці, морфології, так і в ортографії. Тож, варіантні транскрипції можливі, якщо виправдані логікою та традицією; зчаста їх спричиняють різні значеннєві й стильові модуси. Так, в українській лексиці слід розрізняти: Бог (стиль високий) – Біг (стиль середній) - божок (низький, з частковою переміною значення); наро́д – на́рід - народець; Авраам і Сарра - Аврам і Сара - Абрам та Сара/Зара; так само щодо вжитку и та і, як-от: святійший єпископ (високо, оціночно) – буддійський епіскоп (невтрально, інформативно) – біскуп (римо-католицький чи в іронічному сенсі); архи (архиєпископ ) – архі (архітектор) – арци (арцибіскуп, арциплут); мизерія (за Шевченком) - мізерія, мізерний; православна єпархія – католицька епархія. Хіба не краще правописно відрізнити континент Європу (на початку тут має вимовлятися легке побіжне і, а не шорстке й) від мітичної дівчини Европи, чотирьох єванґелістів та Єванґельську Церкву від еванґелістичної церкви? Теж: огонь (високо) – вогонь (невтрально); очі – вічі; псалом, Псалтир – псальма, псальтерій; Умань – Гумань - Вумань; розумний - умний - вумний; бразиліанський - бразилійський - бразильський; венеціанський – венеційський (також венецький на відміну від: венетський від венетів); канадійський - канадський. Інколи варіанти придаються до спрощення: інструмент – струмент (така варіантність властива також італійській мові).

У галузі транскрибування іншомовних слів для музикології найважливішим є правопис: (1) апелятивів, тобто загальних іншомовних слів, що не є власними назвами, у тому музичної термінології та номенклатури; (2) антропонімів – власних імен, прізвищ, патронімів, матронімів, прізвиськ/прозв тощо; (3) топонімів (географічних назв). Назви свят або перекладаються, або віддаються як загальні назви (Гелоувін). Назви творів музичних (тонотворів) та мистецьких (артитворів) мають або перекладатися, або наводитися в ориґінальному вигляді, або ж вони передаються як антропоніми (Одисея) чи як топоніми. Щодо добору мов, то найголовнішими для студій європейської музики та музикознавства є ті, що певний час відігравали роль осередкових та зразкових: грека, латина, італійська, французька, німецька, анґлійська. До них долучаються нідерландська та еспанська (власне “кастильська”). Звісно, в полі зору українського музикознавця завжди мають бути й східньоєвропейські, головно слов’янські мови, насамперед польська та російська. Проблем транскрипції з позаєвропейських мов у цих нотатках не заторкнуто.

Окреслімо схему роботи перекладача-транскриптора. Спіткавши певне слово, він мусить насамперед з’ясувати, з якої мови воно прийшло і як точно воно вимовляється та пишеться у цій вихідній мові, інколи зважаючи на альтернативу, як-от французьке Страсбур / німецьке Штрасбурґ, італійське ада́джо (як сольфеджо) / французьке адажіо́, але уникаючи неоковирностей: Страсбург, ада́жіо. Якщо це іменник, взоруємося на називний відмінок без флексій (у греці та латині почасти враховується родовий відмінок). У разі сумнівів та взагалі спіткання зі словом, вимову якого у вихідній мові перекладачеві невідомо, радимо завжди звертатися до спеціальних словників вимови чи до носіїв цієї мови, щоб не наражатися на прикрі помилки, як-от !Аделаїда в Австралії (насправді вимовляється: Ейдлейд), !Чикаґо (правильно: Шикаґо чи Шікаґо), !Айседора Дунка́н (треба: Ізедора Да́нкен), !Шредер-Девріент (правильно: Шредер-Деврінт), !Ніцше (слід: Ніче), !Фрейд (замість: Фройд) чи !Генрі Кіссінджер (треба: Генрі Кізінґер). Гадаю, український читач має право щонайбільшою мірою пізнавати з перекладної літератури так само первісну вимову назви чи терміна, як і їх ориґінальну графіку: тож слід хоча б при першій згадці наводити латиноабеткове написання. Варто звернути увагу і на традиції української мови: приміром, давнє українське запозичення - мша, а новітнє - меса; сойм – сейм тощо. Інколи маємо зважати на негарні омоніми та асоціації: наприклад, допускаємо тільки гимн, відкидаючи гімн. У пошуках оптимального варіанту транскрипції-перекладу мають допомогти й певні правила, що їх варіант окреслено далі. Підкреслімо, що ми намагалися не вигадати якусь ідеальну систему, а лише знайти більш-менш логічний компроміс між наявними сьогодні правописними тенденціями. Головні засади цього компромісу викладено наприкінці у вигляді таблиці.

Завважмо, що наші нотатки призначено не для механічного перекладання з незрозумілої мови, а для прояснення питань доволі дискусійних, що різно потрактовані у різних правописних системах і словниках, тобто для фахових користувачів мови. Тим-то, не спиняючись на речах очевидних, що мають бути ясними кожному, хто студіював відповідну мову, приміром, таких, як вимовляння сполуки gi у французькій мові як жі, а в італійській як джі, французької en як ан або цілого обширу розмаїтої анґлійської вимови, ми звертаємося до контроверзійніших правил, що викликають сумніви навіть у досвідчених фахівців, спочатку – до спільних для всіх трьох вищезазначених категорій, а відтак – до специфічних для кожної. Намагатимемося полишити їх здебільшого без розлогих коментарів: “Sapienti sat” (“Знавцеві досить”).

Сподіваємося, що наші нотатки стануть певним скромним внеском у нагальну справу реформи й уодноманітнення українського правопису.

IV. Щодо транскрибування іншомовних слів

1. Деякі правила, спільні для всіх іншомовних слів та назв

1.1. Грецькі, латинські, італійські, анґлійські та інших мов спадні дифтонґи, що закінчуються на півголосівку в/у, як-от au (також німецький au), eu, iu, ou, ow, як пЀавило, передавано: перед приголосівками (за винятком в, ф) через ав, ев, ів, ов: автентичний (в усіх значеннях), лавра, Лавра, лавреат, савнд, Павль, Фавст, Штравс, Штокгавзен, евфонія, Гоенштавфен, невтральний, але перед в, голосівками та наприкінці слова як ау, еу, іу, оу: Ауербах, бауер; Гелоувін; шоу, Лонґфелоу, Ґласґоу, Ґлоґау (але Лонґфеловський, Ґлоґавський;мабуть, краще було б завжди писати в: Лонґфелов, Ґласґов, Ґлоґав, але це потребує загальної конвенції та інколи призводить до недоречних збігів з українськими чи російськими словами, як-от шов); згідно з ориґінальною вимовою: клавн, а не клоун чи кловн (= клон); без дифтонґів: письменники По, Шо. Тут виходимо з того, що українське в у літературній вимові подібне до анґлійського w чи навіть до латинського (італійського, німецького) u.

1.2. Спадні дифтонґи ai (також німецький ei), oi (також німецькі eu, äu) передавано відповідно через ай, ой, як-от Айнштайн, Фройд; але в нідерландській, а також старонімецькій та діалектальній німецькій (наприклад віденській) вимові – ей (Лейден); нідерландське ey, ij, uy віддавано як ей (Гейґенс), eeuw – як ейв (Тон де Лейв), ieeuw – як ійв. Нідерландсь���� сполука ae позначає довге а. Слід зазначити, що українське й в літературній вимові є коротким і, а не фрикативним (тертьовим) згуком на взірець німецького j, французького il чи грецького γι.

1.3. Висхідні (підносні) дифтонґи ia, ie, io, iu передавано через іа чи ья, іе чи ьє, іо чи ьо або ьйо, іу чи ью: діалог (але диелектрик, бо тут нема дифтонґу), діета, кліент, оріентальний / орьєнтальний, оріентир / орьєнтир, каріера / карьєра, наприкінці слова здебільш через ьє: досьє; віола / вьйола, віоліна / вьйоліна; Страдиваріус, тріумф, на кінці лексеми, як правило, через ью: пью-мосо (дискусійним залишається написання суфікса –іюва: студіювати чи студьювати або студіувати, диференціювати та відповідно дієприкметників студійований чи студьйований або студіований, диференційований); на початку слова воліємо я, є, ї, йо, ю: Ясперс, Єна, Йоган, йон. В італійській мові у цих сполуках i може правити за фонетичний знак для зміни якости попереднього приголосного, приміром c та g, а тому не передається, тож пишемо: ада́джо (а не за французькою вимовою адажіо́); Бокаччо, Джанотті. Зазначмо, що українське і у сполуках іа тощо не має бути ані фрикативним, ані окремим складоформовним згуком. Щодо написання дієта тощо, то це напевно є калька з російської, до того ж помилкова, бо там пишеться “диета” (= укр. дієта, а до 1918 року російською писали діета), але вимовляється “диэта” (= діета, чи не своєрідний українізм вимови?).

1.4. За традицією передаємо французький висхідний (підносний) дифтонґ oua, oue, oui через уа, уе, уї: Артуа, Уест (на відміну від анґл. Вест), але в італійських сполуках gua, qua тощо як ва тощо: ґвардія, кварта, ґвельфи (але димінуендо). Французький дифтонґ ua, ue, ui, uo віддавано як юа, юе, юї, юо: Ле Сюер, сюїта (втім, Ле Сьвер, сьвіта, мабуть, ближчі до жаданої вимови).

1.5. При роздільноскладовій вимові двох голосних, остання з яких і, вимовляємо та пишемо ї, як-от Баїні, Дюфаї, Зоїл, круїз, круїнґ.

1.6. Анґлійську голосівку a у замкненому складі передаємо звичайно через е: Мен, Ньюмен, Чеплін, Бетмен, Вітмен (а не Ман, Ньюман, Чаплін, Батман, Вітман/Уїтмен), але за традицією джаз-банд (втім, у міжвоєнному Львові писали: джез-бенд), як слово неанґлійського походження перформанс (а не перформенс); анґл. u віддаємо через а: Батерфлай, Даблін (а не Буттерфляй, Дублін); анґл. o за традицією залишається о: Лондон (а не Ландон).

1.7. Латинську с (відповідник грецької κ) аж по добу Ренесансу вимовлялося в усіх позиціях як к, тому пишемо Просдокім, а не Просдоцім(ус), скити (скіти/скіфи), а не сцити, Скила, а не Сцилла, але за традицією - Цицерон замість Кікеро/Кікерон. Німецьку сполуку ck здебільша трактовано як кк, французькі та анґлійські ck, cq як просте к. Латинська сполука ch первісно віддавала грецьку χ, але коли перед e, i, y в італійській та французькій стали вимовляти c як відповідно ч та с, а в німецькій як ц (що зайшло й до нашої шкільної латини), ch стали писати перед цими літерами для збереження вимови к (так само перед цими літерами вживано gh, щоб вимовляти ґ, а не дж чи ж). Тож передаємо латинське ch через х, італійське – через к; французьке, німецьке та анґлійське в питомих словах – як ш зглядно х та ч, у позиченнях – через к (Кріс, Крістіан, Кемніц, а не Хрістіан, Хемніц). Очевидно, слід значеннєво розрізняти грецьку орхестру/орхистру та новодібний оркестр чи оркестру (чоловічого або жіночого роду).

1.8. Французьке та нідерландське eu (та e в певних позиціях), а також німецьке та угорське ö передавано через е, є (Ле Сюер, Бель, Шенберґ; Ґєрґь Ліґеті); анґлійські сполуки: er - як ер (Джерзі) та ар (Дарбі); ur, подеколи our - як ер (Берні; Единберґ, Мелберн чи за традицією Единбурґ, Мельбурн); ir - як ер (сер) чи за традицією ір (Бірмінґем); or – традиційно як ор (Вордсворт).

1.9. За питомою українською традицією вимовляємо й пишемо єванґеліє/єванґелія, континент Європа (проте мітологічна Европа), єпископ (але римо-католицький біскуп). Виправляючи дикий варваризм, пишемо проєкт, а не проект (очевидно, росіяни стали у побуті вимовляти проэкт під впливом вимови слів типу диета як диэта, що було, на жаль, перейнято офіційним українським правописом).

1.10. Грецьку η вважаємо можливим передавати як е, и та і з нахилом до другого варіанту (и) як “найукраїнськішого” (хемія/химія/хімія, магнет/магнит/магніт, катехизм/катихизм).

1.11. G латинської абетки передавано через ґ (у відповідних випадках французької чи італійської мови як відповідно ж чи дж), за винятком німецького g наприкінці слова, що віддаємо як г (Лудвіг/Людвіг, Ляйпциг). Вживаємо цього правила послідовно (ґазета; реліґія; фуґа, фуґи, фудзі), втім, зважаючи на питоменну українську тенденцію переходу ґ в г, а потім в й (реґент – регент – реєнт). Угорська сполука gy віддається як ґь та сполуками з йотованими (Ґєрґь). Нідерландське g умовно передавано через ґ, хоча можливо г та х: Гейґенс чи Гейхенс (Петро І вимовляв на голландський манер Пітербурх, а не по-німецькому Петерсбурґ; українською пишемо: Петербург чи Санкт-Петербург). Шведське g перед ä, e, i, ö віддавано через я, є, ї, а після l, r - як правило через х (Єтеборх, а не Ґетеборґ)

1.12. H латинської абетки передавано через г або не передавано зовсім (“нульова фонема”). Пор. goal=ґол, але hall=гол; Гюґо (попри відсутність г у французькій вимові, така транскрипція ближча до ориґінального гучання, ніж Юґо), але Отетерр, проте Галеві (з гебрайської) та Артур Гонеґер чи Артюр Онеґер (за німецько-швайцарським походженням чи за придбаним французьким громадянством), Гоенштавфен (а не Гогенштавфен, бо друге г є випадним).

1.13. Грецьку γ передавано через г (орган; генеалогія, проте лат. ґенерація) за винятком подвійного γγ, γκ=нґ (дифтонґ). Давньогрецький знак ‛=г або нульовій фонемі, як-от гомонімія/омонімія. Отже, перекладач з латиноабеткових мов, який не знає греки, мусить перевіряти грецьке чи латинське походження міжнародної термінології. Давньогрецький знак ’ не віддаємо. До речі, проблема придиху перед початковими голосівками (інакше кажучи, назгуку чи приступу) в сучасній кирилиці іґноровано на зразок латинської абетки, хоча очевидно для української мови є притаманним не тільки “твердий” (німецький) та “м’який” (анґлійський) приступ (назгук), але й певний придих: огонь/вогонь.

1.14. Проблема л/ль (λ та l) як не найскладніша з усіх. Виходимо з того, що в українській вимові вживано та розрізнювано за ступенем палаталізації (“м’якости”) 3-4 варіанти л: тверда (лан), “середня” (Полтава, принаймні у полтавській та галицькій вимові), м’яка (у літературній вимові ідентична “середній”, як-от доля, пальто), надм’яка довга (зілля). Тож грецьку й центральноєвропейську “середню” λ/l умовно передавано: у сполуках з наступними голосівками через ла, ле, ло, лу, приміром ларґо, капела (інший варіант: капелія), проблема, соло, Платон, Плотин, Плутон, аж як така транскрипція заважає розумінню чи викликає негарні асоціації: франц. à la передаємо а-ля, а не а-ла; воліємо апеляція, ляйтмотив, Ляйбніц,Лютер, Ляйпциг (а не лайтмотив, Лайбніц, Лайпциг). Допускаємо варіантне написання лу/лю: за традицією плюралізм/плуралізм, Людовік/Лудовік, Людвіг/Лудвіг проте радше Блуме за Блюме (NB: німецьку сполуку lü та французьку lu віддавано через лю, як-от Люнебурґ, див.1.21.). Власне, досить прийнятним виглядає і давніший (галицько-скрипниківський) варіант віддання la тощо через ля тощо (Голляндія, фльот/фльота, проблєма), але тоді муситимемо робити не менше, як не більше винятків (аби не писати Плятон тощо). Перед приголосівками, як правило, вживаємо ль (фальш, алькоголь, пальто). Наприкінці слова можливі л та ль, хоча майже завжди краще було б триматися зразка: автомобіль, алькоголь, бінокль, рояль та писати ль: металь - звідси металевий; Інтернаціональ. Очевидно, отвердіння в українській мові не завжди пов’язане з тенденцією “маскулінізації” апелятивів: рояль чоловічого роду, теж чоловічого можуть бути вуаль, деталь, модель; втім, назагал українській властивіша тенденція “фемінізації” апелятивів. Проте тенденція отвердіння кінцевого л сильніша щодо загальних та власних чоловічих антропонімів: українофіл/українофіль, Есхіл/Есхіль, Софокл/Софокль, Зоїл/Зоїль, Карл/Карль; втім, західний варіант імен Даніель (рос. Даніїл, анґл. Деніел), Теофіль (рос., укр. Теофіл), нім. Павль (а не Павл, пор. гр. Павлос, франц. Поль, анґл. Пол). Обов’язковими вважаємо: ґенераль-бас, речиталь, кристаль, кришталь та кораль (в усіх значеннях). Здаються “українськішими”, хоча й незвичними, ось такі варіанти: хораль – хоралевий, вокаль, інструменталь, фіналь, ідеаль, матеріаль (отвердіння л в усій цій ґрупі слів, як-от хорал – хораловий, є напевно полонізмом, що потрапив і до російської мови; втім, залишаємо його в силі). Значеннєво відрізняємо баль (танці) від бал (число, оцінка). Анґлійську “напівтверду” l може бути передавано як ль у йменнях неанґлійського походження, як-от Фельдман; проте джентлмен, Мелберн, Бакл (а не Бокль/Букль).

1.15. Оскільки українська мова на відміну від російської має м’які подовжені лль та ннь, італійську сполуку gl (gli), еспанську й давньофранцузьку ll віддаємо у сполуках як лля, ллє, ллі, лльо, ллю: Фалля (а не Фалья), грецьке прізвище Ллявас (Λιάβας), а не Льявас; Ґілльом, проте сучасне франц. Гійом, бо за сучасною французькою вимовою передаємо сполуку ill перед голосівкою як ій чи ий (але залишаємо: ескадрилья, Корнель). Італійську та французьку gn, еспанську ñ передаємо через ння, ннє, нні, нньо, нню: Вінні, віннєтка (а не Віньї, віньєтка).

1.16. S в латині, італійській, німецькій, французькій мовах передавано: між голосівками як з; на початку слова перед голосівкою як с (у німецькій тут напівдзвінка з: Зебастіан); нарешті, перед глухими, а в німецькій також перед дзвінкими приголосівками через с: Айслер (NB: у німецькій ß=с завжди; кореневі сполуки sp, st = шп, шт; sch завше = ш). В анґлійській – згідно з літературною транскрипцією: між голосними – частіше як з, на початку, наприкінці слова та перед усіма приголосівками, як правило, через с: Сара, Айвс, Ґласґоу (але за вихідною вимовою: Нью-Бранзвік). Нідерландську s завжди передавано через с (у тому sp, st = сп, ст; sch = сх, а на початку та наприкінці пня – як просто с). Грецька σ, ς дорівнює, як правило, с: ісоритмія; ексоркізм, Сисиф, якщо тільки вона не передує дзвінким приголосним: Козмас, Ізраїль; як виняток допускаються латинізовані варіанти деяких слів: ізотоп, екзорцизм, Сизиф. Українській мові взагалі притаманніші дзвінкі приголосівки, тож мабуть краще було б одностайно писати: претензія, інтензивний, експанзія, респонзорій (а не претенсія, інтенсивний, експансія, респонсорій) – ці правописні дива, мабуть, відбивають фонетичні відмінності мов-посередниць німецької (з) та французької (с).

1.17. Грецьку θ та англійську th передавано, як правило, через т, як-от: Áòос/Атон (замість Афон), Боетій (латинізований варіант: Боецій на кшталт Горацій); грецьку δ (англійську th у разі такої вимови) – через д: Ґолсворді.

1.18. Німецькі ts, tz, нідерландську та анґлійську ts передавано через ц: Юліус Ріц (але уникаючи спотворення граматичної структури слова, зберігаємо: Смітс, Потсдам).

1.19. Німецькі сполуки літер tsch, tzsch дорівнюють просто ч: кіч, Ніче.

1.20. Німецьку та нідерландську вимову v як f не враховуємо у словах не-німецького походження, тож пишемо Вірдунґ,Воланд, ван Бетговен, а не Фірдунґ, Фоланд, фан Бетгофен чи то “найточніше” фан Бейтгофн, йдучи не за вихідною вимовою, а за латино-італійсько-французькою традицією та тримаючися аналітичного методу (втім, вважаємо цілковито неправильною вимову !Бетовен, що, мабуть, потрапила до нас із французької через польську).

1.21. Німецьку ü, y та французьку (нідерландську) u передавано через ю, як-от Люнебурґ, Мюнхен, Зюдов, Шлюхтерн, жюрі, Жюль, Ютрехт, а не Лінебурґ, Мінхен, Шліхтерн, журі, Жуль, Утрехт, проте нім. u, франц. ou, нід. oe - через у або як варіант через ю: Блуме / Блюме, Людвіг / Лудвіг, ажур. Старонімецьку y в запозиченнях із грецької можна передавати замість ю як и: Хрисостом чи Хризостом (див. 1.29).

1.22. Анґлійську w передавано: на початку слова, між приголосівкою й голосівкою та між двома голосівками через в, як-от Вайлд, Вордсворт, Гелоувін, Ґолсворді, Двайт, Оттава; після голосівки w трактовано як спадну частину дифтонґу й передавано: наприкінці слова - через у (шоу); перед приголосівкою – як у або в (див. 1.1.); між голосівками - як у: Оуензбероу (чи за графікою Оуензбороу). Німецьку w передавано через в: Зюдов, Трептов.

1.23. Латиноабеткову x та грецьку ξ передавано через кс: гр. Александрос/Александр, нім. Александер (попри оказійне вимовляння через ґз).

1.24. Грецьку υ (зглядно латинську y) можна віддавати і через и (бажано: гимн, гимназія, гимнаст, Кибела, Скила,Гидра; можливо: гидро-, гипо-, гипер- тощо поряд з гідро-, гіпо-, гіпер-).

1.25. Z німецьку віддаємо як ц, еспанську - як с, анґлійську, нідерландську та французьку - як з, італійську просту z або подвійну zz - через дз або ц згідно з вимовою (Аґацарі/Аґадзарі; Боцца, проте у французькій вимові Боза); грецьку ζ – як з.

1.26. Подвійні голосівки транскрибовано з огляду на наявну чи відсутню традицію як аа, оо, уу чи а, о, у (Аахен, Оостенде/Остенде), а також як е, є, ей, еє (Бетговен, а не Беєтговен чи Бейтговен; проте Вейрбекке/Веєрбекке, Вермейр/Вермеєр - либонь, перший варіант кращий); ій, їй, ії; та юй, юв, юу.

1.27. Подвоєння приголосівок у корені не типове для української мови, в інших мовах воно вживається задля позначення (1) кількости (тривалости, довготи/короткости) приголосівки; (2) якости приголосівки (франц. s=з, ss=с); (3) кількости (часокількости, тривалости) попередньої голосівки; (4) якости попередньої голосівки; (5) збереження історичної графіки. В українській транскрипції подвоєння приголосівок відтворюємо: в топонімах – послідовно; в антропонімах – головно за ознакою (3) з окремих мов (див. 3.2.); в апелятивах - зовсім не відтворюємо (див. також 2.2.).

1.28. Правило “дев’ятки”, що вимагає писати всередині слова після дев’яти приголосівок д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш (див. нижче) саме и, а не і у разі, якщо далі йде приголосівка, є чинним щодо загальних слів та топонімів, але не чинним стосовно антропонімів (див. також нижче). Обов’язковість правила “дев’ятки” поширюється тільки на самі дев’ять приголосних, тобто після решти принципово можливо вживати як і, так і и, часом варіантно (мизерія/мізерія, архиєпископ/архієпископ).

1.29. Закінчення латинських чоловічих іменників –us та грецьких –ος, -ης у власних назвах, як правило, вилучаються (Просдокім де Бельдемандис) за винятком деяких традиційних, почасти прибраних (головно німецькими) гуманістами прізвищ та німецьких імень, як-от Преторіус/Преторій, Юліус, але Вольфґанґ Амадей Моцарт замість Вольфґанґ Амадеус, власне Йоганнес Хризостомус Вольфґанґус Теофілус або без закінчень Йоган Хризостом Вольфґанґ Теофіл чи Теофіль (Моцарт-батько писав синове ім’я: Ґотліб, сам Моцарт - Амаде́) або коли вилучати незручно (гр. Παύλος – краще Павлос, ніж Павль); в загальних назвах вживається за традицією без артикля гимн, але з артиклем ірмос, модус.

1.30. Французькі кінцеві випадні приголосні та кінцеву голосівку e не передаємо, але допускаємо утворення прикметників Фальконе – Фальконетів, Дідро – Дідротів; за українською традицією зберігаємо есей.

1.31. Українського апострофа вживано тільки у випадках виразної роздільної вимови у вихідній мові, як-от кон’юнктура, ін’єкція, біл’ярд, тобто головно з латини та анґлійської. В інших випадках уживано м’якого знака (Пьєро, інтервью, премьєра, карьєра, досьє) або цей відтінок зовсім не передавано (продюсер, компютер – ліпше було б уживати компутер або компутор, як дехто говорить, чи просто компут, згідно з давнім українськім запозиченням компут = реєстр). Себто так зване “правило тринадцятки” (писати після б, п, в, ф, м, г, х, ґ, к, ж, ш, ч, р та перед йотованими голосівками як розділовий знак апостроф, а не м’який знак) визнаємо слушним тільки в питомих українських словах, а не в запозиченнях, де апостроф суперечить логіці вихідної ортографії (краще: Гьюм замість неоковирного Г’юм), здебільша і ориґінальній підноснодифтонґоїдній вимові (див. 1.3. та вступний розділ), а також спричиняє плутанину, як-от укр. п’яно – запозичене пьяно/піано; укр. п’ю – запозичене пью-мосо/піу-мосо; укр. п’є – запозичене Пьєро, Пьєр; укр. в’ю – запозичене інтервью.

1.32. Усталені терміни, що складаються у вихідній мові з 2-3 слів, як правило, слід трактувати як складне слово й писати через риску, коли незручно писати разом (кантус-фірмус, пью-мосо). Теж щодо назв епох та стилів: Арс-антиква, Арс-нова) та топонімів (Нью-Йорк). Навпаки, прізвища, власні ймення та прізвиська, як правило, передаються із збереженням ориґінального написання великих літер, рисок та апострофів.

2. Специфічні правила транскрибування апелятивів (“ґатункових” назвищ, що не є власними назвами)

2.1. Правило “дев’ятки” чинне практично завжди: тож після д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш йде и (а не і), якщо далі йде приголосівка; втім, і ставиться перед голосівкою всередині приростка чи кореня (діалог), а також наприкінці слова (жюрі, дутарчі, квазі як окреме слово); і на початку кореня не змінюється після приростка (передісторія, дезінтеґрація); и наприкінці приростка не змінюється перед голосівкою (диелектрик); щодо і наприкінці приростка, то тут, певно, можливі варіанти (мабуть, краще: квазинаука, але квазіоптика). Після приголосівок, що не належать до “дев’ятки” здебільшого пишеться і, але засадничо можливе й староукраїнське и: мизерія/мізерія, архиєпископ/архієпископ, схизма, химія/хімія/хемія; схима (штучно відрізняється від того-таки грецького слова схема).

2.2. Подвоєння приголосних літер не зберігається у чужомовних приростках (префіксах), коренях та наростках (суфіксах), як-от анотація, конотація, іраціональний, контреволюційний, капричіо, фортисимо, фін, окрім розрізнення гомонімів (омонімів): була – булла, віла – вілла, мана - манна, мото- - мотто, похідних слів: ґалл, голландець та деяких винятків: ванна. Якщо бажано підкреслити первісну структуру слова, доцільно вживати риску: контр-революційний, контр-рух. Подвоєння з’являється між іншомовним пнем (основою) та українським суфіксом, як-от салонний, але відкидається у випадках на кшталт Каносса – каноський, Канни – канський (без огляду на збіг Кана - канський) за аналогією Полісся – поліський, Поділля - подільський.

2.3. Іменники середнього (ніякого) роду з закінченням на ненаголошену голосівку –о, як правило, відмінюються, але тільки коли їй передує приголосівка: соло, сола, солів (якщо це іменник), також: мотто, мотта; сальдо, сальда; конто, конта; манко,манка; коли ж голосівка – ні: тріо, радіо; у разі наголошеного закінчення – згідно з традицією: пальто́, пальта́, па́льта, пальт; проте рондо́ (без відмін), але: ро́ндо, ро́нда, ро́ндів.

2.4. Грецькі іменники первісно жіночого роду з закінченням на ης (в сучасній мові на η) передавано у жіночому роді з закінченням, як правило, на а чи я або без закінчення в чоловічому роді: теза, синтеза/синтез, екстаза/екстаз, генеза, такса, синтакса; алоя (або алой чол. р., проте не алое чи алоє сер. р.). Хитання роду інших іменників не підпорядковуються правилам, тож уживаємо клас, флот, але зала. Відновлюємо первісну італійську форму слів бате́рія, ґале́рія (а не батарея, галерея).

2.5. Терміни та сталі сполуки з 2-3 слів здебільша трактовано як складні слова й писано через риску: кантус-фірмус, кантус-фірмуса (закінчення родового відмінка –а, бо це – композиційний голос, як от тенор, тенора), але кантус-планус, кантус-планусу (бо це – стиль чи техніка), а-ля, а-капела, а-капельний; пью-мосо.

3. Специфічні правила транскрибування власних антропонімів

3.1. Правило “дев’ятки” чинне щодо (давньо)грецьких та латинських імень: Аристотель, Дидим, Квінтиліан, але не стосується до нових мов: Ріхард, Трістан, Вашінґтон (один з арґументів: у співі має лунати Трі-і-стан, а не Три-и-стан; Джі-і-льда, а не Джи-и-льда). Тож маємо Страдиваріус, але Страдіварі.

3.2. Подвоєння приголосівок у найменнях італійських, французьких, німецьких та деяких інших мов (але не анґлійських) зберігається, як правило, після наголошеної голосівки у разі, якщо після подвійної приголосівки йде голосівка: Бокаччо, Отто (але Отон), Онассис, Симпліциссимус, але Бекет (бо анґл. ck вважаємо варіантом k). Подвоєння не зберігається: після ненаголошеної голосівки (Дебюсі, Маларме, Одисей, Пьєро, Ріман); перед двома чи кількома приголосівками та коли у транскрипції після наступної по голосівці приголосівки ставимо м’якого знака (Бель); після спадного дифтонґа (Штравс); наприкінці односкладового слова (Бек, Ман, Пьєр). В анґлійських чи анґлізованих найменнях подвоєння приголосівок не віддаємо в жодному випадку, вважаючи його варіантом поодинокої літери задля збереження якости попередньої голосівки: Бекет, Велінґтон, Кенеді, Текері, Джек, Джекі, Вільям, Вілі, Віні, Еді.

3.3. У прізвищах, псевдонімах та прозвах, що походять від загальних назвищ та топонімів, зберігається відповідне написання, приміром, прозва Батерфлай (а не Баттерфлай чи Буттерфляй), містечко й прізвисько Палестрина.

3.4. Як правило, зберігаються традиційні українські транскрипції біблійних імен та ймень королів, пап тощо: Павло VI, а не Павлус VI чи Павль VI; Лев X, а не Лео X; Генріх IV, а не франц. Анрі IV чи анґл. Генрі IV; Ґеорґ I, а не Джордж I; Людовік (Лудовік)XIV, а не Луї ХIV; імператриця (цариня) Єлизавета, проте королева Елізабета, а не Елізабет, звідси – елізабетинська доба.

3.5. Чоловічі ймення з закінченням на голосівку –а та ненаголошену –о відмінюються, якщо йдуть після приголосівки: Палестрина, Палестрини; Лассо, Ласса, Лассові; але не відмінюються, в разі їм передує голосівка: Чіконіа, Маріо або ж коли кінцеву –о наголошено, втім в останньому випадку вживаємо давального відмінка: Гюґо, Гюґові; Пьєро, Пьєрові. Мабуть, треба відмінювати і ймення з закінченням на –я: Золя, Золі. Чоловічі ймення на –і не відмінювано, але від них утворювано прикметники: Кенедіїв родич, Вітрієва нотація. Жіночі ймення з закінченням на голосівку –а відмінюються, якщо їй не передує голосівка: Сара, Сари, проте не відмінюємо: Маріа.

3.6. Суфіксальна голосівка –е випадає при відмінюванні, якщо випадає й у вихідній мові: Яначек, Яначка або з’явилася внаслідок фонетичних законів вихідної мови: нім. Александер, Александра. Завважмо, що надкоротку німецьку e й анґлійську e та ο передавано без зміни кількости та якости: Бетговен, а не Бетговн; Лондон, а не Лондон; проте враховувано випадну французьку e: Дідро, а не Дідерот; але Паделу, щоб уникнути збігу з негарним омонімом (Падлу).

3.7. В жіночих власних іменнях на –e допускаємо закінчення на –а, зважаючи на можливість обох варіантів у вихідній мові: Вільгельміна/Вільгельміне, Еліза/Елізе, Ізольда, також французькі ймення з напіввимовляною –e: Жанна, Женевьєва, але, як правило, полишаємо без флексії в разі закінчення на приголосівку: Елізабет, але королева Елізабета, імператриця Єлизавета.

3.8. У слов’янських (або слов’янського походження) прізвищах та патронімах українізуються суфікси та закінчення, як-от -ський, -ська, -ич тощо (замість -скій, -ская, -іч), зрідка – корені (Римський); прізвища та власні ймення – тільки в разі українського походження (етнічного, географічного або культурального). Тут може бути - українізація повна (імени та прізвища): Дмитро Бортнянський, Михайло Глинка, Петро Чайковський, Ігор Стравинський; часткова - (тільки імени) Сергій Прокофьєв (українізація прізвища – Прокоф’єв, Прокоф’їв чи Прокопів - явно недоречна); тільки деяких суфіксів або коренів прізвища та патроніма: Ніколай Андрєєвич Римський-Корсаков (Корсаків було б недоречно), Дмітрій Шостакович, Денисов, Голубов, Лебедєв, Семенов. Відсутня українізація: Алєксандр Ґлазунов, Едісон Дєнісов, Сєрґєй Ейзенштейн, Ґолубов, Лєбєдєв, Сємьонов. Паралельні форми: Ловінскі / Ловінський. Зазначмо, що стара голосівка “ять” передається українською в історичних назвах через і, а в сучасних російських – обов’язково через є: Алексєєв чи Алєксєєв, Бєляєв, Євсєєв, Стрєльцов.

3.9. Транскрипція прізвищ, власних імень та прізвиськ (прозв), як правило, зберігає написання великих літер та рисок вихідної мови (виняток: Clemens non Papa транскрибовано чи радше перекладено як Клеменс не-Папа).

4. Специфічні правила транскрибування власних топонімів

4.1. Правило “дев’ятки” чинне практично завжди: Сицилія, Чилі, Аргентина, Сидні (а не Сидней). (Хоч авторові не дуже подобається це правило, особливо у випадках: Чилі, Шикаґо/Чикаґо, він підкоряється панівній сьогодні тенденції). Навпаки, після приголосних, що не входять до “дев’ятки”, пишемо і. Винятки: коли топонім походить від антропоніма, приміром, однаково пишемо прізвища й міста: Вашінґтон, Велінґтон, а не Вашинґтон, Веллінґтон (це правило теж виглядає доволі дискусійним); та через традицію: Єрусалим, Ливан.

4.2. Подвоєння приголосних, як правило, зберігаються: Вілльнев, Коннектикут, Оттава, Таллінн. Отже, за правилом “дев’ятки” ми йдемо за тенденцією українізації, щодо подвоєння – навпаки: це відповідає переважним сьогодні тенденціям, та мабуть є дещо нелогічним.

4.3. Суфіксальне –е- при відмінюванні не випадає: Кассель, Касселя.

4.4. Топоніми міст 2-ої відміни чоловічого роду у родовому відмінку закінчуються, як правило, на -а, проте країн та держав – на –у: міста Рима, але Давнього Риму.

4.5. Топоніми чоловічого роду, що закінчуються на ненаголошену –о, якій передує приголосівка, можуть відмінюватися: Палермо, Палерма; якщо ж закінченню передує голосівка або на нього падає наголос – не відмінюються: Бордо (нема й давального відмінку). Топоніми жіночого роду, що закінчуються у вихідній мові на –іа, за традицією передавано через –ія: Венеція.

4.6. Зберігаються традиційні українські чи загальнослов’янські назви: Атени/Афіни (правильно було б: Атина), Відень (правильно: Він або Віен), Марсель (Марсей), Париж (Парі), Рига (Ріґа), Рим (Рома), Салоніки (Тессалонікі/Тессалоніка); відновлюємо: Анґлія, Бельґія, Валлія (теж анґл. Вейлз), Велика Британія, Еспанія (Іспанія/Гіспанія слід вживати при перекладах античних текстів), Сполучені Стати Америки, Совєтський Союз, Швайцарія; совєтський/підсовєтський, статівський; проте залишаємо: Болгарія, Грузія, Угорщина (всі три через г, а не ґ); Нідерланди, Голландія, Ірландія, Ісландія (всі чотири через ла, а не ля), проте Фінляндія (а не Фінландія); Дрезден, Ляйпциг, а не Дрезно, Липське; Луцьк, а не Луцьке.

4.7. Топоніми неукраїнського походження на території України, як правило, підлягають українізації щодо правила “дев’ятки”, подвоєння приголосівок, переходу о в і в закритому складі тощо: Одеса, але чужоземна Едесса; Симферопіль, Севастопіль, Овідіопіль (офіційне розрізнення походження слів від грецького кореня поліс чи українського поле, як-от Бориспіль, здається штучно-мудрованим, бо перехід о в і є законом не граматики, а фонетики; пор. у польській мові завжди відбувається перехід у -pól); Константинополь / Константинопіль = Стамбул або Царгород; проте Аккерман від Ак-Керман = Білгород.

4.8. Топоніми, що складаються у вихідній мові з 2-3 слів, пишемо через риску: Нью-Йорк, Франкфурт-ам-Майн чи Франкфурт-на-Майні.

5. Головні специфічні правила у вигляді таблиці

V. Система транслітерації кирилиці латинкою

Гадаємо, що рано чи пізно Україна муситиме ухвалити офіційну систему транслітерації, тобто допустити можливість, щоб українська мова писалась як кирилицею, так і латинкою (латиницею). Між іншим, зазначмо, що кирилиця не стільки зближує 5-6 слов’янських мов, що нею на разі користуються (як це відбувається з мовами, що вживають латинську графіку), скільки, навпаки, розділяє їх через те, що їхні варіанти кириличної абетки мають різний склад і послідовність знаків, різну вимову однакових голосівок та різні фонологічні принципи.

Тож пропонуємо систему транслітерації (NB: не транскрипції) російської та української абеток, побудовану з урахуванням міжнародних наукових систем та практики найавторитетніших сучасних енциклопедій та довідників. Її головні особливості:

1. Кожній літері кирилиці відповідає, як правило, одна літера латинки; позаяк латинських літер менше, ніж кириличних, мусимо вживати деякі літери з позначками чи заміняти їх на комбінації 2-х (у випадку Щ щ – 4-х) літер, головно через комп’ютерні проблеми; передавати 2 літери кирилиці однією складною латинською вважаємо неприпустимим.

2. Російські та українські літери розташовано так, щоб вони збігалися в горизонтальних рядках головно за вимовою (а не за графікою). Дотримуємося офіційно чинного розташування м’якого знака відповідно до слов’янської та російської абеток (як відомо, раніше в українській абетці він стояв на останньому місці після літери Я я). Апостроф до української абетки офіційно не долучається, що, мабуть, можна оспорювати.

3. Уникаємо позначати різні літери кирилиці тією самою літерою латинки, як це буває в анґлійських транскрипціях, де літерою Y y позначається як Й й, так і И и; тож передаємо И и як Y y, а Й й - як J j; відповідно мусимо транслітерувати йотовані голосні через J j, а не Y y (Я я передаємо як Jа ja, а не Ya ya тощо).

4. Ц ц транслітеруємо латинськими C c; Х х - латинськими X x чи Kh kh; м’який знак Ь ь – латинським апострофом ’ ; український апостроф ’ та російський твердий знак Ъ ъ – латинським подвійним апострофом ’’.

5. У дужках наводимо пояснення вимови.

Транслітерація російської та української абетки /
Transliteration of Russian and Ukrainian Alphabets

Нотатки:

1. Російська мова розрізняє R4 (Г г = G g) та R23 (Х х = X x чи Kh kh), українська - U4 (Г г =H h), U5 (¥ ´ = G g) та U26 (X x = X x чи Kh kh).

2. U3 (В в = V v) та U24 (У у = U u) позначають голосівку й напівголосівку, що в багатьох випадках можуть заступати одна одну (за винятком деяких слів, імен та назв) та нагадують вимовою анґлійську (W w), але ніколи не вимовляються як R22 (Ф ф = F f), а відповідна фонема в українській мові U25 (Ф ф = F f) зустрічається тільки в іншомовних словах, де вимовляється як F f; її питома українська вимова - суміш Х х(Kh kh) чи глухого Г г (H h) та В в (V v).

3. R10 (И и = I i) є тотожня за вимовою U12 (І і = I i), тобто латинській I i, але графічно тотожня U11 (И и = Y y), що вимовляється як голосівка, посередня між R10 (И и = I i) та R29 (Ы ы = Y y); у транслітерації передаємо U11 (И и) та R29 (Ы ы) однаково як Y y.

4. Український апостроф U34 ( ’) відповідає російському твердому знакові R28 (Ъ ъ). Оскільки м’який знак R30 та U31 (Ь ь) транслітерується латинським апострофом ( ’ ), передаємо твердий знак R28 (Ъ ъ) та український апостроф U34 ( ’) подвійним латинським апострофом ( ’’). У російському правописі апостроф уживано в чужомовних іменнях.

5. Приголосні, відсутні в латинці, транслітеруємо як літери з позначками (на зразок чеських) чи як комбінації двох або кількох літер: R8 = U9 (Ж ж = Ž ž / Zh zh), R25 = U28(Ч ч = Č č / Ch ch), R 26 = U29(Ш ш = Š š / Sh sh), R 27 = U30 (Щ щ = ŠČ šč / Shch shch або з двома діакритичними значками Ş˘ş˘).

6. Українські йотовані голосні (на відміну від російського Е е, що позначає як сполучення латинських Je je, так і латинську E e) завжди вимовляються з Й й = J j та передаються двома латинськими літерами: R6 (Je je або/or Е е), але U8 (Є є) = Je je; R7 (Ё ё) (тільки в російській)= Jo jo; U13 (Ї ї) (тільки в українській)= Ji ji; R32 та U32 (Ю ю) = Ju ju; R33 та U33 (Я я) = Ja ja. В деяких системах транслітерується R6 (Е е = Je je або/or Е е) та U8 (Є є = Je je) як лат. Ĕ ĕ; R32 та U32 (Ю ю = Ju ju) як Ŭ ŭ; R33 та U33 (Я я = Ja ja) як Ă ă.

7. Російська R6 (E е = E е або/orJe je), як правило, є тотожня за вимовою українській U8 (Є є = Je je), але графічно тотожня U7 (E e = E e), котра в свою чергу за вимовою ідентична R31 (Э э = E e); втім, інколи R6 (E е = Je je) вимовляється як R31 (Э э = E e), а інколи – як R7 (Ё ё = Ё ё або/orJo jo).

8. Російську R7 (Ё ё = Ё ё або/orJo jo) зараз пишуть, здається, тільки в школах, як правило, замінюючи її на R6 (E е = E е або/orJe je). В українській пишемо натомість 2 літери Йо йо (Jo jo).

9. Української U13 (Ї ї = Ї ї або/orJi ji) бракує російській абетці.

10. Українські голосні й приголосні вимовляються чіткіш, ніж російські.