Bernhard Waldenfels,
Topographie des Fremden.
Studien zur Phaenomenologie des Fremden

3 липня 2004 року відбувся семінар, що на ньому обговорювали переклад книжки
Бернгарда Вальденфельса Topographie des Fremden. Studien zur Phaenomenologie des Fremden [“Топографія Чужого. Студії з феноменології Чужого"]. Українську версію книжки, над якою працює Вахтанг Кебуладзе, видаватиме видавництво "Альтерпрес", традиційно в межах серії “Сучасна гуманітарна бібліотека”, що її засновано 2001 року Українським філософським фондом. А тому, окрім перекладача, переклад презентував і президент Українського філософського фонду, а водночас і голова редакційної колегії серії Сергій Пролеєв.

Ця майстерня не випинался з певного річища, що склалося на німецькомовних філософських семінарах "Лабораторії", тому її учасниками стали майже незмінні для таких обговорень експерти Анатолій Лой, Анатолій Єрмоленко, Михайло Мінаков та Віталій Терлецький. За мовною вправністю перекладача цього разу стежили перекладач Олекса Логвиненко та термінознавець Ольга Кочерга.

“Топографія Чужого” стане другою Вальденфельсовою книжкою, що з нею зможе ознайомитися український читач. Нагадаємо, що нещодавно вийшов друком переклад іншої авторової праці - книжки "Вступ до феноменології”.

Як зазначив Вахтанг Кебуладзе, Бернгард Вальденфельс є одним із останніх справжніх велетнів сучасної феноменології й блискучим речником так званої “респонзивної феноменології”. Цей автор поєднав у собі й елементи німецької феноменологічної традиції, і дещо від стилістики та тематики французьких феноменологів на кшталт Сартра, Левінаса чи Мерло-Понті. Понад усе Вальденфельс зосереджує увагу на проблемах інтерсуб‘єктивності та міжкультурного діалогу, тож не дивно, що “Топографія Чужого” значно вирізняється від науково “сухих” текстів класиків німецької феноменології. Ця відмінність одразу впадає в око: Вальденфельс, за словами Вахтанга Кебуладзе, — блискучий письменник, який відчуває мову, грає зі словами, лексемами, обігрує цікаві сюжети та залучає до своєї розвідки багатий емпіричний матеріал та розмаїття думок інших авторів. Тому головною проблемою для перекладача, за його власними словами, стала складність передати українською мовою авторовий стиль.

Оцінюючи запропонований до розгляду уривок перекладу, експерти були одностайні в тім, що перекладач адекватно передає зміст книжки. Вони зазначали, що перекладові властива прецизність і чіткість передавання авторових думок. Дуже приємно вразило сміливе перекладачеве бажання експериментувати з українською мовою і впроваджувати мовні новації, що відбивають філософський зміст слів. Приміром, Віталій Терлецький позитивно відзначив намагання системно вводити множину від слова “досвід”, що його в літературній український мові зазвичай уживають лише в однині. А гуманітарні й надто філософські тексти, натомість, потребують множини - і феноменологічний текст годі уявити без опису різних досвідів, в яких проживаються й даються феномени.

Утім, поряд із схваленнями, лунали й критичні зауваги. Зокрема, Анатолій Єрмоленко вказав на не завжди доречне копіювання в перекладі вихідного німецького синтаксису, що призводить до нагромадження конструкцій і затемнює смисл авторового тексту. Тому професор Єрмоленко пропонував часом вільніше поводитися з реченнями, розбиваючи їх на частини, спрощуючи нечитанні фрази. Загалом багато “літературних” зауважень стосувалось так званого принципу “економії письма”, якого перекладач не завжди дотримувався, перебуваючи, можливо, в полоні німецьких мовних зворотів.

Одна з особливостей Вальденфельсової термінології – в тім, що слова der Fremde, das Fremde („чужий”, „чуже”) не носять неґативного відтінку; радше у них можна прочитати синоніми до „незвичний”, „дивний”, „чужоземний”. У перекладача постало питання, чи передаватимуть українські слова „чужий” і „чуже” той відтінок, який є в німецьких словах. Мовники запевнили, що українські слова „чужий”, „чуже”, „чужі” відпочатку також не містили неґативних акцентів – так само й не несли неґативної навантаги слова „чужоземець”, „чужинець”, „чужина” „чужі слова”, „чужі країни”. Радше ці слова позначали й позначають „інше”, „незвичне”, „дивне”.

Так чи так, основні термінологічні питання поставали саме навколо понять „чужий”, „чуже”, „чужість”. Fremderfahrung переклали як „досвід чужого”, причому українську версію можна вважати вдалою саме через двозначність українського родового відмінку: у німецькому понятті можна прочитати і „спосіб, у який чужий постає в моєму досвіді” („мій досвід чужого”), і „досвід, що його має сам чужий” („його досвід”).

Для Fremdwerden (дослівно „ставання-чужим”) виробили два варіанти: „перетворювання на чуже” та „чужіння”. Дуже складною виявилася протилежна до неї сполука Aneignung des Fremden. У ній примирюється одна з основних Вальденфельсових опозицій das Fremde (“чуже”) – das Eigene („своє”, „власне”): „чуже” стає „своїм”, до певної міри „знечужується” (хоча й не позбувається тих дивних, інших „не-своїх” рис, через які воно й було чужим). Серед великої кількості варіантів („привласнення чужого”, „освоєння чужого”, „засвоєння чужого”, „опанування чужого”) вибрали „засвоєння чужого” (у ньому принаймні збережено основні корні „свій” і „чужий”).

Інші ключові термінологічні рішення можна знайти в словнику, що ми його подаємо нижче: